Ірма Вітовська: Після Іловайської трагедії я припинила повністю співпрацю з російським кінематографом

ДІАЛОГ ІЗ АРТИСТКОЮ /

Концентрована розмова із українською актрисою про зв’язок театру із державою та деякі особливості українців. В інтерв’ю сайту "24" Ірма Вітовська розповіла про те, чому театр без політики неможливий, про образ українців на українських же телеекранах, монополію на столицю та математику успіху.

Ви писали, що не будете брати участь у російськомовних проектах, попри те, що телебачення Вам бракує…

Вам вистачає україномовного продукту? Він взагалі є? Є. Але українець там який? Ідіот. От у мене питання: люди, які формують, пишуть чи втілюють такий продукт – наскільки вони просунуті в український сьогоднішній контент? Чи читають вони сучасну літературу українську, чи взагалі вони дивляться, як розвивається сучасне візуальне мистецтво українське? Таке враження, що українцям далі продовжує нав’язуватися стереотип якоїсь меншовартості і трагічності, якоїсь жертовності, де україномовні герої – якісь дурнуваті, недолугі, примітизовані.

Для мене питання присутності російської мови у житті дуже довге. Я закінчила російськомовну школу. Якийсь час була дуже російськомовно просунута. Знаю, як це робилося в школі. Це – дуже тонкі речі, дуже такі єзуїтські, коли на якомусь етапі починаєш встидатися української мови. Не те, що відверто казали, що українська мова не така. Це підкреслювалось у якихось оцінках, дрібничками насаджалося, якісь певні твори літератури були, де весь час нещасні селяни, якісь Катерини. Розумієте, ми весь час страждали. Ми хіба читали про Анну Ярославну, знали, як склалася її доля у Франції і чого вона досягла? Чи знали про Едігну, її дочку? Ми не знали про наших сильних жінок, про наші перемоги. Нам завжди диктувались поразки, били нас то одні, то інші. Про перемоги нам не розказували. Література помірковано вибиралась та, де більше страждання. Та, де були перемоги… Ми що, до Лепкого мали доступ у радянські часи? Ніколи. Ми про польсько-литовський період щось знали? Ніколи. Про Конотопську битву? Ніколи. У нас жінка або Катерина, або Роксолана із не зовсім достойним методом просування. Це така дуже прорахована штука.

У контексті українських жіночих образів від якої ролі Ви би точно не відмовились?

От зараз мені дуже сподобалась історія, про яку українці майже не знають. Ми в рамках французьких читань з Федором Баландіним зробили презентацію "Едігни" – дочка Анни Ярославни, яка втекла з дому, в лісах Німеччини жила в дуплі і стала їх святою. У нас ця тема взагалі не розкрита. Ми презентували цей образ. Думаю, що у нас таких образів можна знайти дуже багато, починаючи від Русі і до сьогодні. Мені би хотілось зараз піднімати самооцінку українських жінок, якщо ми говоримо про жіночі образи. Українська жінка не була лише нещасна покритка, вона не була лише трагічним персонажем.

Яка вона була?

Достатньо феміністична вже давно у певних речах. Якийсь матріархат прослідковується. Не було ніколи у нас такого домострою. Треба наголошувати на тому, що відрізняє нас, розмивати оцей міф "русского міра", відокремити Україну треба у всьому. Правдиво. Те, що дуже довго приховувалося, потрібно відкривати і витягати на світ божий.

Хотілося б інших героїнь. Дуже багато тем є для телевізійного формату, для мелодрам, для детективів. У Міли Іванцової чи Роздобудько є дуже багато матеріалу для міні-серіалів, які можна втілювати.

А чому не роблять? Не хочуть? Нема кому? Щось десь не сходиться?

Та сходиться… У мене таке враження, що у нас просто мало читають, мало шукають. Весь час ми все намагаємось скопіювати або хороші удачі російського серіального ринку, або американського. Але чому б не реалізувати своє щось, що вже є написане?

Тобто, просто потрібно піднімати загальний рівень розвитку культури?

Звичайно! Потрібно екранізувати свою літературу. Чому "Солодку Дарусю" Польща більше втілює? Чому зробити цей фільм – це не є амбіції нашої держави? Це фільм на рівні Поланського "Піаніст" – трагедія людини у часі.

Я написала цей пост про просування квот, тому що не буде нічого зніматися, поки не буде це якось законодавчо описано. Не буде наповнюватися ринок. Російські серіали знімають в Україні. Серіали на два ринки (український і російський, – "24") знімають все одно, щоб потім їх продати. Війна і ми з Росією не торгуємо? А це як називається?

Я так само працювала із російськими виробниками. Але ця війна поставила на цьому крапку. Після того, що сталося в Іловайську, я остаточно прийняла для себе рішення. Тобто, війна віддаляє, українці починають все більше вростати у те, що вони – українці. Це питання мови, самоідентифікації, всього. Я не проти російськомовних українців, які більше за звичкою все ще говорять російською. Багато патріотів. Головне – якими будуть їхні діти. Давайте думати стратегічно.

Вам ближче кіно чи театр?

Не можна порівнювати. Це абсолютно різні речі. Це зовсім інший спосіб існування. В кадрі спосіб існування зовсім інший, ніж на сцені. Так само не можна порівнювати велику сцену і камерну.

Мені подобається і там, і там, і там. Просто це – різне. От ви ходите в сукні – ви відчуваєте себе так, ходите в джинсах – по-іншому, але любите і те, і те і у кожному існуєте органічно.

Ви також пропонували ідею відродження "Лесі+Роми"…


Я не хотіла відновити "Лесю+Рому". Я накинула варіанти. Це був приклад успішного продукту. Чотири роки серіал був у виробництві. Україномовний формат. Тоді – перший. Чотири роки ми працювали і було дуже багато продукт-плейсменту у нас в кадрі. Це означає, що рекламодавці плідно заходили. Успіх був неймовірний. Це було вигідно каналу, якщо ми купляли сезон за сезоном. Думаю, тут питання в якості команди втілення.

Вам би хотілось повернутись до образу Лесі?

Чесно кажучи, ні. Це просто була ідея – Леся і Рома через 20 років. Думаю, знову був би той самий успіх. Хоча, Лесю і Рому продовжувати уже не можна. Якщо ввести нових суб’єктів, конфлікт через дітей – то так, це нескінченний матеріал для роботи.

Мені не вистачає україномовного формату. Я три роки не знімаюся, тому що принципово не йду у російськомовний. Ми так ніколи не вискочимо із цієї виделки. Чим далі, тим більше стою на принциповій позиції україномовного продукту.

Теза, яку нам озвучив Богдан Бенюк – будь-який український актор, який виходить на сцену, так чи інакше займається політикою…

У цій країні неможливо інакше! Поки у нас країна будується – неможливо. Я зараз виступаю за оці квоти, тому що це – моя робота. Вона мені потрібна. Я у своїй країні хочу працювати зі своєю мовою, у своєму матеріалі. Я не хочу емігрувати. Не хочу починати шукати щось з нуля. Україна у таких масштабах, з такою кількістю населення не може робити власний продукт? Ну, стидно! Я люблю і мову, і країну, знаю, що все є, і потенціал, і актори.

Театр все ще популярний в Україні?

Думаю, так. Я бачу повні зали.

Глядач змінився за час Вашої роботи?

Глядач реагує на певні речі, які є зараз актуальні. Дивлячись, як глядач відгукується, я бачу, що він абсолютно все розуміє. Театр зараз теж не може стояти осторонь від тих процесів, які є в країні.

Ви вважаєте себе успішною людиною?

Порівняно з ким?

Порівняно з собою 20 років тому, наприклад.

Вважаю себе досвідченішою. Не знаю, чи відчуваю себе безтурботнішою. Більше жорсткості, цинізму, сарказму якогось. Здорової налаштованості на якусь вмотивовану для себе, принципову боротьбу, небайдужість. Але успішною – не вважаю.

Порівняно з якимось безхатченком, я успішніша. Але порівняно із тим, скільки мені сьогодні років і наскільки динамічно я розвиваюсь, в іншій країні, де культура в топі, я була би успішніша.

Але їхати з України Ви не хочете?

А чого? Питання ж не в тому, що країна мене не любить. Питання в людях, від яких залежать певні процеси, в елітах, в менеджерах. Патріотизм – це не тільки вміння говорити гарні тексти, які хоче чути той чи інший електорат. Патріотизм – це вміння покласти частину свого життя на просування і розвиток країни. Це важка річ, навіть трохи суїцидальна. Реформи – це завжди боляче. Потрібно не боятись брати відповідальність на себе.

Життя актора передбачає певний рівень упізнаваності…

Та перестаньте! Упізнаваність не завжди диктує професіоналізм.

А вона допомагає?

Допомагає. Якщо ти вистрілив у якомусь проекті, вона впливає на подальший рух твій, на суму гонорару. Але вона не впливає на те, що завтра не повториш те саме. Ти можеш залишитись у тій же формі, якщо не працюєш над собою.

Вам важко було відійти від образу Лесі?

Важко. Я після Лесі просто не знімалася два роки. Відкидала всі подібні пропозиції. У нас же одразу, якщо вже вистрелив у якомусь образі, експлуатують лише у ньому. Я цей персонаж використала ще в одному шоу, а далі – відмовлялася повторювати цю історію. Просто сиділа і мене не знімали, тому що логічно побоювалися, що я буду сприйматися як Леся. Правда, коли знялася в іншому форматі, вже перейшла у інший штамп сексуально-стервозних жінок. Познімалась у ньому і теж залишила цих персонажів.

Експериментувати кіновиробництво не буде. Це може бути у великому кіно, і то, якщо тебе режисер десь побачив. Якби Володя Тихий не дивися "Сталкерів", то я не знаю, чи вирішив би він екранізувати "Браму" і чи грала би я там.

Ви – професіонал?

Ще буду. Це можна сказати лише у віці перед відходом – я був професіонал чи ні. Розвиток триває. Це постійний процес. Наприклад, деякі речі, які грав три роки назад, зараз вже по-іншому звучать. Тому що твій досвід вносить корективи, щось переробляєш, десь розумієш, що краще повернути в іншу сторону.

Робота над собою для актора – цілодобовий процес?

Так. І ще спостереження. Фільмування навколишніх людей має бути автоматичним. Десь у психолога така робота – зчитувати, фіксувати, робити аналіз, шукати причину.

Важко цьому навчитись?

Важко. Але для цього є хороші педагоги, які першим це ставлять – нічого не пропускати. Ти – камера, яка все фільмує. Воно зараз, можливо, не треба, але потім знадобиться. Потім вже на автоматі дивишся, хто як сідає, хто як проходить, як веде себе той чи інший соціальний персонаж, як він подає текст, як він живе.

Ви обрали акторство чи воно вас?

Воно мене. Далі я йому вже протягнула руку і сказала "Згодна!".

Ніколи не шкодували?

Шкодую весь час. Мені здається, що немає людини, яка ніколи не шкодує, що вона не стала кимось іншим.

Ви ким мріяли стати?

У свідомому вже віці – археологом. Дуже люблю історію.

Виникало бажання плюнути на все, сказати: "Ну його, той театр і те кіно, поїду на розкопки"?

Думала. Думала і піти на істфак, але моя лінь мені не дає. Це ж треба все з нуля починати.

Зараз мене ще всі пхають у якесь державотворення, але я не готова. Розумію, що тоді мене взагалі не буде. Не буде життя особистого. Я ж гратися не вмію, то якщо вже почну – воно мене поглине. Не можу сказати, що я зараз готова пожертвувати радістю особистого часу, всіма особистими радостями.

Що вважаєте своєю найбільшою професійною перемогою?

Не скажу, що є багато чим пишатися… Є якісь певні маленькі перемоги. Наприклад, що стосується просування теми дитячої паліотивки із нашим "Оскаром" (вистава "Оскар" за романом Еріха Емануеля Шмітта "Оскар і Рожева Пані" – "24"). Це не є повна перемога, не можна сказати, що сьогодні є дитячі хоспіси, всі ці паліативні бригади і так далі. Але процес запущений.

Десь пишаюся тим, що лишилась небайдужою навіть у той момент, коли сама не вірила у те, що можу так на амбразуру кинутись. Оце таке відчуття: "Ого! Не злякався… Фууухх". Такі речі – вони тішать, звичайно, коли відкриваєш сам для себе свої можливості. Тим, що мамою наважилась і стала – цим пишаюсь. Пишаюсь тим, що не боюсь якихось вчинків. Тим, що люди, які є для мене моральними авторитетами, тягнуться до мене, беруть мене в союзники і долучають до певної співпраці – це дає дивіденди моральні, що все не дарма.

Вам важко програвати?

Всім важко програвати. Головне, як потім це оцінюєш. Так, постраждаєш, поїси, позлишся. Потім потрібно зрозуміти, що це лише сходинка. Значить, так треба було. Значить, ти програв, тому що щось не так, треба щось змінювати і шукати, де була помилка. Програти і заспокоїтись – не моє. Я переграю потім.

На Вашу думку, універсальна формула успіху існує?

Ні. В успіху закладений момент удачі, якогось лотерейного квитка. Звісно, потрібно багато працювати. Але головне вчасно опинитися саме у тому місці і саме у той час. Я знаю дуже професійних акторів, у яких просто неймовірний талант, а от не щастить – і все. Таких багато. Пояснити неможливо, чому у них не складається. А є такі, що – вжух! – тільки вийшов і полетів. Пояснити теж неможливо, як він там наверху опинився. Є якась математика в цьому.

Але у свій фарт треба вірити. Треба вірити, що твій успіх захований десь далі або в чомусь іншому.

Якщо не вірити – успіху не буде?

Думаю, так. Тоді ви його не впускаєте. Потрібно вірити і притягувати. Знаю, що моє буде потім. Може, моє буде після смерті, ніхто ж не знає, що і коли вибухне. Скільки в історії було геніальних композиторів і художників, які закінчили життя не в ситості, без визнання. Але ми досі знаємо їхні імена. Може, слава приходить після смерті, може життєвий простір імені на сотні років більший, ніж воно звучить за життя.

Щастя і успіх – це одне і те саме?

Думаю, так. Думаю, якщо людина успішна, то вона і щаслива. Можна бути успішним без щастя, коли успіх вже сталий і він тебе не дивує, він весь час одноманітний.

Тобто, Вам потрібен розвиток і рух?

Ага. І зміни. Мені ж весь час чого не йметься – тому що мало, хочеться іще чогось, а потім я уже за отим заскучала, і хочеться ще он того. Постійно потрібна зміна картинки. Іноді заздрю тим, у кого є сталий час, він собі відпрацював – і далі все стабільно, життя у таких довше іде. Бо у мене так щось вібувається-відбувається-відбувається – бац! – десять років нема. От я таким людям нібито і заздрю, але розумію, що ніколи так не зможу.

Зараз часто співпрацюю із івано-франківським театром. Приїжджаю після ритму Києва – і мені там так добре! Спершу дратуюся, що в Івано-Франківську так повільно думають, повільно ходять, що час такий повільний… А потім звикаєш і думаєш: "Боже, який кайф!". День пройшов – безрозмірний. Все так близько, так гарно, все встигаєш, додому повертаєшся – ще світло, дитину не боїшся випустити на вулицю. Розумієш: фух, у мене є день і він такий, як у Києві – тиждень! Іноді так хочеться там залишитися! А потім побудеш-побудеш, і вже не вистачає якоїсь динаміки і руху.

Я взагалі прихильниця зняття монополії на столицю. Щоби більше міст розвивалося, щоби можна було в різних містах працювати, щоб все перемішалося, щоби всі міста були рівними і активними, щоби ніхто не був перефирією, щоби головним для всіх був тільки продукт. Це кайфно! Дуже хочу, щоби так сталося у культурному середовищі. Це дуже важливо.

Яку пораду Ви нинішня дали би собі починаючій?

Залежить від того, в якому настрої я буду, коли зустріну себе-починаючу. Якщо у депресії і стресі, я би собі сказала: "Ніякого театрального! Істфак! Куди намагалася, туди і йди!". Якби я була в гарному настрої, то сказали би, над чим треба працювати, не витрачати час дарма.


Ще дуже важливо, навчитися (хоча цьому навчитися доскакало не можна) приймати чужий успіх. Не картати себе, що ти гірший. Весь час я себе вчу: "Продовжуй! Ти – інший. Твоє – це твоє". От українцям не завжди вистачає цього розуміння, що те, що ти інший, не означає, що ти – гірший. Ти просто інший. Потрібно навчитися не опускати себе у природу ницості, низьких думок, дратувань, побажань. Конкурент – не твій ворог, він – твоя сходинка.

От в українців є песимізм. Це якась така постколоніальна вивихнутість. Ми весь час чекаємо, що буде гірше. Чого? Ми мобілізуємося до гіршого весь час. Так, готовим треба бути, буде гірше – будемо думати. Ми і так живемо у перманентному "гірше" зараз. Але буде краще! Ми все зробимо, все це перейдем! Оцієї віри, самодостатності не вистачає.

Оптимістів в Україні люблять?

От у цьому і питання! Оптиміст сприймається, як якийсь ненормальний. Ви багато людей з усмішками на вулицях бачите?

Але в усьому треба шукати позитив! Життя одне, потім ви вже не побачите цього метелика. Тішитися треба всьому, що є. Як діти. Вони ж у нас всі посміхаються, вони ж знаходять якось цей оптимізм. Чомусь, коли ми дорослішаємо, проблеми нас так припускають вниз.

Як Ви зберегли оцю дитину в собі?

Ооо! Мені ж теж дуже важко! Намагаюся автотренінгами займатися. Якимось чином хочу всіх заразити тим, що все можливо. Ти так себе подаєш і так живеш, наскільки ти себе відчуваєш. Чому ми маємо орієнтуватися на паспорт у тому, як себе поводити? І через паспорт думати, чи це нормально мені кататися на ковзанах чи на сумці з’їхати з гірки, чи це вже неправильно для цього віку?

Джерело статті: “http://bukinfo.com.ua/show/news?lid=92538”

ТОП новости

Разное

Вход

Меню пользователя